Сьогодні, 3 вересня, колишньому захисникові та капітанові івано-франківського «Спартака», чемпіону Української РСР - 1969 та 1972 років, Богдану Омельяновичу Горичку виповнюється - 75 років.

Незалежні Медіа Прикарпаття приєднуються до численних привітань ювіляру та пропонують своїм читачам інтерв'ю із непересічною постаттю нашого футболу кінця 60 - початку 70 років, пишуть Незалежні медіа Прикарпаття.

Ви на родились на перший день завершення, найкривавішої війни в історії людства - Другої світової війни.

Саме так. Народився у Чорткові. Коли мені було два роки, моя сім'я переїхала до Станіслава. Оселилась на Гірці, де фактично проживаю до сьогодні.

На той час, колись віддалений район Станіславова – Гірка, дала місцевому футболу цілу плеяду знаних футболістів.

Саме у післявоєнний період, на Гірці починали свій шлях у футбол - Тарас Шулятицький (прим. виступав за олімпійську збірну СРСР), Володимир Гура, Володимир Валіонта, Володимир Сак, брати – Степан та Володимир Оклеї, Богдан Вовкович та багато інших.

Я навчався у 12 школі (примітка – сучасна ЗОШ №16). Фізруком у нас був Тадей Наконечний, який в наступному був футбольним арбітром Республіканської категорії. Під його орудою ми займались футболом, баскетболом та волейболом.

Десь пізніше я зробив вибір на користь футболу. Почав займатись на «Локомотиві» (прим. – сучасний стадіон «Гірка»), у групі Володимира Бринзея. В наступному мене залучали до матчів юнацької команди «Локомотив», що грала в обласних змаганнях. Згодом, коли ще навчався у школі, почав грати за дорослу команду залізничників.

В 1963 році, Мирослав Думанський, який завершив свої виступи за «Спартак», почав тренувати долинський «Нафтовик». Він запросив мене до своєї команди, у якій він був граючим тренером. В перший рік ми вибороли срібні нагороди чемпіонату області та стали фіналістами обласного Кубку, поступившись у фіналі калуському «Хіміку».

Наступного року команда Долини могла вибороти право виступати у класі «Б» союзного чемпіонату.

На той час, згідно регламенту, переможець обласного чемпіонату мав зіграти перехідні матчі із обласною командою майстрів. Як відомо, за весь час існування СРСР, єдиною командою у нас був «Спартак», який у 1981р. змінив назву на «Прикарпаття».

Перший матч відбувся на стадіоні «Спартак» в Івано-Франківську. Завдяки єдиному забитому м'ячу, автором якого став Володимир Гурик, ми здобули сенсаційну перемогу.

Команда долинського «Нафтовика» перед першим матчем із «Спартаком»: справа на ліво,верхній ряд М. Піндус, Б. Горичок, М. Думанський, В. Павліський, В. Гурик, В. Петраш, І. Дирів; нижній ряд: Т. Петраш ,невідомий Д. Стасюк, С. Тимчишак.

Матч відповідь мав відбутись через тиждень у Долині. «Спартак» здобув таку бажану перемогу (4:1) та зберіг статус команди майстрів, а з ним право надалі виступати у класі «Б».

Кажуть, що питання збереження «Спартака» у чемпіонаті СРСР вирішувалось на найвищому партійному рівні області.

Ви розумієте правильно. Що на той час був Івано-Франківськ, а що була Долина. У Долині навіть стадіону не було. Якщо би ми перемогли, «Нафтовик» все одно би не допустили до участі у статусі команди майстрів, по причині відсутності належної матеріально-технічної бази, яку мала обов'язково мати команда майстрів. Такі були тогочасні реалії.

В 1965 році, Ви починаєте грати у складі «Спартака».

Мирослава Думанського призначили головним тренером команди. Він запросив мене, Ігора Диріва, Василя Павліського, Володимира Петраша до «Спартака».

У складі «Спартака» Ви провели дев'ять сезонів, зігравши понад 300 матчів. Що представляла собою команда «Спартак» того періоду.

В різні сезони команда показувала не однаковий результат. Вважаю, що з 1965 року, почалось формування того «Спартака», який у наступному досяг тих знакових вершин у своїй історії. Біля цих витоків стояв Мирослав Думанський. Поряд із місцевими футболістами, так сталось, що з'явилась талановита плеяда, у команді грали футболісти із інших міст. Всі разом, своєю працею на тренуваннях та самовіддачею у матчах, в наступному створили саме той «Спартак».

Як відомо, у 1968 році, команді лише одного пункту не вистачило для потрапляння до фінального турніру чемпіонату УРСР.

В наступному, із приходом до керма Вадима Кириченка, який прийшов із Навої під час чемпіонату, команда почала показувати ту гру, яку від неї чекали. Як то кажуть із грою прийшов результат. «Спартак» достроково здобув перемогу у І-ій українській зоні класу «Б», а в наступному, в Івано-Франківську, у фінальній частині, виборов, вдруге у своїй історії, звання чемпіона УРСР.

«Спартак» Івано-Франківськ – чемпіон Української РСР 1969 року. Богдан Горичок – третій у верхньому ряді (ліворуч).

 

Не можу не зазначити, що команда тоді видала неймовірну серію. У 23 домашніх матчах, суперники лише чотири рази змогли вразити ворота Тараса Белея та Миколи Костюка. На всіх домашніх матчах, трибуни стадіону «Спартак» були заповненні. В місті був справжній футбольний бум. Подібного, в наступному, мені не доводилось спостерігати в Івано-Франківську.

 

Але головний матч сезону, мабуть таки був у Сімферополі, який відбувся 25 листопада.

Для мене це найкращий та найзнаковіший матч у футболці «Спартака». У матчі із рижанами, явним фаворитом вважалась команда Риги.

У першій грі нам не вдалось показати тієї гри, яка би принесла позитивний результат. Після першої гри майже вся делегація «Даугави» (ми проживали в одному готелі) поводилась дещо пихато , хоча до першої гри нашу команду певним чином боялись. Були ситуації, що пропонували деяким нашим гравцям певні блага за перемогу над нами.

Але все вирішується на полі. Мені дуже приємно, що я був частиною тієї історії «Спартака». Спочатку Валерій Голубцов, у двох матчевому протистоянні, зрівнює рахунок. На початку, другого тайму, Рейніс Залітіс рахунок у грі зрівнює.

На 72 хвилині, мій партнер у захисній лінії, Богдан Копичек, виводить «Спартак» вперед у другому матчі.

Цього було не достатньо нам для загальної перемоги. За дві хвилини до завершення гри, Валерій Голубцов неймовірним ударом (він досі у мене у пам'яті), відправляє м’яч у ворота рижан. У рижан та московського арбітра Валентина Ліпатова - повний шок. У ті ліченні хвилини, рижани так і нічого не спромоглись вдіяти. В якомусь моменті, у них не витримали нерви. Вони грубо зіграли проти Ігора Диріва. Удар по його ногам мабуть було чути на всьому узбережжі Чорного моря, але не для арбітра Валентина Ліпатова , який пробігаючи біля травмованого Ігора, говорить : «Що ти тут розвалився бендера? Давай вставай! Рига має пройти…»…

«Спартак» Івано-Франківська в мить свого чергового тріумфу 1972 року, на РСК «Локомотив» у Сімферополі, після переможної гри над «Даугавою». Богдан Горичок – шостий верхньому ряді, (праворуч).

 

Також не можу не відзначити того неймовірного прийому який нам влаштували вболівальники на литовищі івано-франківського аеропорту. Це було щось неймовірне та незабутнє. Такі миті закарбовуються на все життя.

Також слід відзначити, що ці успіхи не можливі були без участі першого заступника Івано-Франківського облвиконкому Анатолія Кахно, який всі 24 години на добу жив футболом , його звитягами та проблемами. Такого керівника-фанату футболу я мабуть більше не зустрічав.
Якщо не секрет, за здобутки в сезоні 1972 року, гравці мабуть були щиро винагородженні.

За інших говорити не буду. Скажу за себе. Під час урочистостей, що відбулись в колишньому кінотеатрі «Космос», який був організований справжнім фаном футболу Сергієм Вайнером, що керував тоді кінотеатрами міста, я особисто отримав 50 карбованців та портрет … Леніна.

Також не є секретом, що моя зарплатня у команді сягала ставки у 140 карбованців та 40 карбованців за перемогу. Це у класі «Б». У Першій лізі, я отримував відповідно 160 та 80 карбованців.

У Першій союзній лізі, у дебютному сезоні для «Спартака», Ви провели один сезон, зігравши 22 матчі та відзначившись трьома забитими м’ячам .
Однозначно, рівень Першої союзної ліги на той час був за складом учасників на дуже високому рівні. У ній грали фактично представники усіх футбольних шкіл всього Союзу. Що говорити, коли більшість команд ліги свого часу виступали у найвищому дивізіоні радянського футболу. І представляєте, серед них «Спартак», назву міста якого, більшість не могло правильно вимовити. Як тільки, під час оголошення по стадіону у виїзних матчах його не називали. Сьогодні, мабуть із тими назвами можна було виступати у «Розсміши коміка».

Щодо своїх забитих м’ячів, то всі три, які я забив, були забиті мною із одинадцятиметрових позначок. Один реалізований пенальті приніс перемогу у домашньому матчі із липецьким «Металургом» (1:0).

«Спартак» Івано-Франківськ дебютант Першої футбольної ліги СРСР.

Крім того, всі 10 м'ячів у «Спартаку», я забив із одинадцятиметрової позначки, із десяти спроб.

Сезон 1973 року став останнім вашим у кар'єрі футболіста.

Саме так, почали дошкуляти травми. Деякий час працював адміністратором команди. Потім тренував футбольну команду Надвірної, яка брала участь в обласних змаганнях.

В наступному, майже 17 років працював на різних посадах у відділі збуту івано-франківського молокозаводу та 10 років у фірмі «Веста», із чудовими людьми - Володимиром Арсеном та Олександром Меркуловим. Наразі, як то кажуть, на заслуженій пенсії.

Свого часу, Петро Кушлик привіз із Києва одному із моїх племінників, яких у мене три, дитячі бутси. В цей саме час, мій зять Тарас подарував, одному племіннику боксерські рукавиці. Бутси так і залишись незатребуваними. Внуки віддали перевагу боксу.

Футбол у нашій родині розпочався на мені та й на мені завершився (з посмішкою).

Що можете сказати про сьогоднішній стан футболу у місті.

Якщо чесно, перестав ним активно цікавитись вже давно. Як це не прикро зазначати, але справжній футбол у нас зник ще на початку століття. Останні здобутки були ще у кінці минулого століття, саме тоді в останнє бував на стадіоні, на футболі.

В нашому футболі, який багатий на таланти, зникли особистості, якими завжди славився місцевий футбол. Змінились покоління людей, а з ним й сам футбол, а також відношення до нього.

Прикро, що серед футболістів «Спартака», чемпіона УРСР 1969 років, на сьогодні продовжують жити лише сім чоловік.

Відійшли у вічність справжні легенди нашого футболу – Мирослав Думанський, Ігор Дирів, Степан Чопей, Богдан Копитчак, Валерій Голубцов, Віктор Козін, Іван Краснецький, Ярослав Григорук та багатьох інших.

Як це не прикро зазначати, із тими, що залишилось із складу «Спартака», ми переважно зустрічаємось на похоронах друзів.

Користуючись нагодою, хотів би передати привіт та всі найкращі побажання своїм колишнім одноклубникам та друзям - Петру Кобичеку, із яким ми провели не одну переможну гру, Тарасу Белею та Мирославу Ступару, воротарям чемпіонського «Спартака», Степану Рибаку, Олександру

 

Мартиненку, Ярославу Павліському, Віктору Аністратову, Михайлу Гнатишину, Петру Хащевському, Петру Кушлику, Ігорю Юрченку, який у ці дні також святкує свій ювілей, а також всім іншим вболівальникам, із якими ми разом творили історію футбольного івано-франківського «Спартака». 

Володимир Омом