Руслан Марцінків так допіарився, що почав преміювати різних осіб, що все життя паразитували у спорті, навіть не наважившись віддати хоч якусь маленьку шану та заслужену повагу тим, хто дійсно приносив славу та звитяги місцевому спорту, зокрема футболу.

Як відомо, в обласному центрі східної Галичини, депутати міської ради, затвердили щомісячні виплати для 25-ти спортсменів, тренерів і фахівців у галузі фізичної культури та спорту з Івано-Франківської громади, які досягли 60-річного віку.

Навіть не дивина, що про це почав вихвалятись, як небувалий успіх, міський голова Івано-Франківська.

“Це ті спортсмени, які мали великі здобутки (навіть за часів Радянського Союзу), були чемпіонами України або Європи. На жаль, тренери та спортсмени тих років не мали великого заробітку, а сьогодні мають якщо не мінімальні, то дуже малі пенсії. Тому прийняли рішення, аби 25 найкращих спортсменів - ветеранів спорту отримували щомісячну доплату”, - розповідає Руслан Марцінків, навіть не маючи елементарної уяви про реальні та справжні здобутки у спорті тих, кому призначили щомісячні виплати, розмір яких буде становити у межах прожиткового рівня в Україні, проігнорувавши та зневаживши реальних ветеранів спорту обласного центру східної Галичини, насамперед. у футболі.

Незалежні медіа Прикарпаття спробували опанували той список із 25-ти осіб, які щомісячно будуть отримувати щомісячні доплати, насамперед, стосовно тих осіб, які на сьогодні отримують не тільки малі пенсії, але пристойні, як для Івано-Франківська заробітні плати, продовжуючи паразитувати на тому зубожілому та занедбаному спорті, зокрема футболі.

Зупинимось тільки на тих, хто був пов'язаний із футболом.

І так.

Це колишні гравці івано-франківського «Спартака» / «Прикарпаття»: Ярослав Павліський, Олександр Мартиненко, Володимир Мельниченко, Віктор Аністратов, Мирослав Ступар, Петро Кушлик, Мар'ян Гумінілович, Тарас Белей, Богдан Вовкович.

Ці люди безумовно заслуговують шану та повагу, з огляду на те, що свого часу приносили своєю грою звитяги та перемоги у складі івано-франківського «Спартака» / «Прикарпаття», а по завершенню кар'єри футболістів, ще зуміли додатки користі у популяризації та розвитку футболу.

В контексті даного постає питання, а де інші легендарні та відомі колишні футболісти, які вже перетнули 60-ти річний свій ювілей?

Для прикладу. Микола Пристай, який відіграв у складі івано-франківської команди 9-ть сезонів, ставши кращим бомбардиром в історії команди.
Ігор Юрченко, безумовно кращий футболіст останніх 40-х років, у футбольній команді обласного центру східної Галичини, під орудою якого у роки незалежності «Прикарпаття» здобуло найбільшого свого успіху у роки незалежності.

Де Сергій Турянський, один із кращих бомбардирів команди «Прикарпаття», який за результативністю входить до четвірки кращих в історії команди.
Цей перелік можна продовжувати до нескінченності.

Їх не має, зате є різноманітні пройдисвіти та пристосуванці у футболі, яких, як своїх друзів, у той перелік вніс Віталій Матешко, особа, якою давно вже би мали займатись відповідні правоохоронні органи, з огляду на те, що він чудить у спорті.

Це Йосип Бербець, колишній керівник спорту Івано-Франківської обласної державної адміністрації, якого тодішній очільник області Михайло Вишиванюк вигнав із роботи… по причинні системної пиятики, у робочий час.

В кого не питались, пробуючи дізнатись, із фахівців спорту та журналістики, які здобутки чи заслуги були у тодішнього очільника обласного спорту на займаній ним посаді, ніхто нічого так і не зміг сказати.

Сам при цьому горе керівникові, була фактично знищена СДЮШОР «Прикарпаття», яка була створена в обласному центрі у 1976 році.
При цьому ж керівнику спорту області фактично почалось знищення футбольної команди «Спартак» / «Прикарпаття» , в 2001-2002 роках.
Зате, після звільнення із займаної посади, колишній борець не тільки подружився із росіянином Сергієм Чмихаловим, але й заліз у дитячо-юнацький футбол.

Борець «заліз» у дитячо-юнацькому футбол, який роками фактично грабував, знищував та доводив до зубожіння, в тому числі займаючись системними поборами із батьків юних футболістів, які навчались у спортивній школі, фінансування якого здійснювалось із обласного бюджету, постійно розкрадаючи виділені кошти, разом із Орестом Оклієвичем, таким самим «Заслуженим працівником фізичної культури та спорту України», який отримав це почесне звання не тільки сфальсифікувавши низку документів, але й невідомо за які його звитяги та здобутки у футболі.

Ось, які вагомі та визначні результати були досягнуті Йосипом Бербецем у дитячо-юнацькому футболі, з часу його появи у ньому? Хтось може назвати?

Їх не має, як і не було жодного вихованця, із очолюваного ним СДЮСШОР, який би викликався, а у наступному би долучався до матчів у складі будь-якої збірної команди України, будь-якої вікової категорії, яке це майже щорічно мало місце із знищеною ним СДЮШОР «»Спартак» / Прикарпаття».
Постає питання, у який спосіб та на підставі чого йому було присвоєне почесне звання «Заслужений працівник фізичної культури та спорту України», коли він жодним чином не підпадає під жодний із обов'язкових критеріїв, що давали би йому законне право на отримання цього почесного звання.
Про, що можна ще говорити, коли навіть команду СДЮСШОР «Прикарпаття» 2001 року народження, яка виборола звання чемпіона Першості України, той горе-керівник не прийшов зустріти, недільного дня, після її переможного повернення із Одеси.

Мабуть добряче спожив свою улюблену оковиту на вихідних, що не спроможний був зустріти дітей, які здобули єдину перемогу для СДЮСШОР «Прикарпаття» у Першості України, а також фактично повернули в еліту дитячо-юнацького футболу України обласний центр східної Галичини? А воно в той час, не тільки заливалось тією оковитою, але й крало бюджетні кошти, навіть на сьогодні не провівши належного розрахунку із лікарем, який поїхав в Одесу.

Чувак-борець десятиліттями, на роботі, до обіду грає у своу «косинку», на комп’ютері, а після 12 години дня, із свої товаришем легкоатлетом, проводжає день, до закінчення якого залишається ще півдня.

Саме із легкоатлетом Мирославом Андрейчуком, якого на роботу у футбольну школу інструктором взяв колишній борець, у будь-яку пору року можна було зустріти, після дванадцятої дня, на одній із зупинок громадського транспорту, де обоє спокійно розпивають свій улюблений сорокаградусний напій, закусуючи рогаликом та плавленим сирком, який куплять із пляшкою, навпроти, в одному із продовольчих магазинів на вулиці Чорновола.
Як не дивно, і сам Мирослав Андрейчук також серед тих кому буде щомісячно, за рахунок платників податків міста, оплачуватись так звана щомісячна додаткова виплата.

Мабуть із Йосипом Бербецем, в обох яких достатня за розмірами пенсія та заробітна плата (до початку війни обоє щомісячно отримували заробітну у понад 20 000. 00 грн, у СДЮСШОР «Прикарпаття», яка наразі мало мабуть змінилась, навіть не дивлячи, що голова однієї із обласних кінних федерацій, що ще обіймає посаду керівника тієї обласної комунальної установи - Криса Віктор, у протиправний спосіб, свідомо нехтуючи вимогами чинного законодавства України, відмовляється надати публічну інформацію, в тому числі у питанні отриманих заробітних плат, різноманітних надбавок та премій вищезазначеним особам за останній період) – неймовірно бідують, обом не вистачає… на чергову пляшку.

І це, ось такі, як розповідає міський голова Івано-Франківська: «…були звернення багатьох любителів спорту про те, що такі ветерани потребують допомоги та уваги. Це люди вже літнього віку — комусь 60-70 років…».

Цікаво було би почути хоч одне прізвища так званих любителів спорту, що так переймаються різними борцями та легкоатлетами, які залізли у футбол та продовжують його знищувати та паразитувати.

Серед тих, кому також буде виплачуватись допомога є Анатолій Бойко. Особа із дуже і дуже сумнівною репутацією, який був останніми роками був працевлаштований в Івано-Франківську обласну дитячо-юнацьку спортивну школу, де роками виконуючим обов'язки директора є Мирослав Карабін, який також буде отримувати доплату, мабуть за свою невиконану обіцянку щодо зведення футбольного стадіону, із штучним покриття поля у Верховині, яке він обіцяв там збудувати, коли був не тільки неймовірним прихильником та поціновувачем партії регіонів, але й балотувався в її рядах до обласної ради.

Так ось, у власному резюме, яке Анатолій Бойко написав, він вказав, що є ветераном клубів « Судостроітєль» та «Трубнік», клубів яких ніколи не існувало на теренах східної Галичини.

До цього чомусь забув додати, що також грав за команду колективів фізкультури міста Орджонікідзе, перед тим як його запросив до Івано-Франківська Віктор Лукашенко, у тодішній схемі, коли деякі тренери привозили своїх футболістів, щоб перші у наступному їх щиро та постійно віддячували.
Чомусь саме при Вікторові Лукашенку грав виключно Анатолій Бойко, у якого як виявляється найменше зіграних матчів у складі «Спартака», з усіх 10-ти футболістів, які є серед 250ти премійованих Р. Марцінківим спортсменів-ветеранів.

Також А. Бойко зазначив, що був суддею у футболі республіканської категорії, чомусь не згадавши, як шляхом спроби хабаря (обіцянки чиновникам радянського футболу щодо надання їм декількох норкових шапок), хотів пробитись в еліту арбітражу у радянському футболі, після чого фактично й завершив свою суддівську кар'єру.

Промовчав чомусь він й щодо того, як свого часу приклався до знищення футбольної команди « Спартак» / «Прикарпаття».

Так працюючи у команді «Прикарпаття», у сезоні 1999-2000 років, займався справжніми свавіллям та вчиненням протиправних дій, у вигляді спрямованого спроб підкупу арбітрів.

Обіцяв певну винагороду за певний результат, а потім, як і в історії із тими норковими шапками, у бутність судді, просто – кидав тих арбітрів, не виконуючи своїх ж обіцянок.

Як результат, спровокував негативне ставлення усього корпусу арбітрів до команди, за що у кінці сезону прийшов невтішний результат.

Після шести років перебування у вищому футбольному дивізіоні України, команда обласного центру на завжди з неї вилетіла. «Прикарпаттю» не вистачило одного залікового очка, щоб залишитись в еліті, оскільки арбітри почали упереджено ставитись до команди, саме по причині подібних дій та вчинків такого фахівця футболу, із команд «Судностроітєль» та «Трубнік»

Ось, які його заслуги у поточному тисячолітті на теренах краю. Хтось може їх перерахувати, за двадцять чотири роки ХХІ –го століття?
Мабуть це лише вікопомна, дуже кумедна історія, коли у протиправний спосіб, разом із неуками Т. Климом та В. Сікорою, він намагався присвоїти почесне звання «Заслужений тренер України» своєму зятю С. Пташнику, за нікому невідомі здобутки та звитяги в українському футболі, чим дуже розсмішили київських чиновників Міністерства спорту та науки України, а також підтвердили істину, які вони є невігласами, цілковито недолугими у спорті, займаючись все життя профанацією та різноманітними аферами.

Якщо у Києві не тільки поважають, але виконують усіх вимоги чинного законодавства та нормативних актів України, то в обласному центрі східної України повний бардак та хаос із тим зубожілими та пограбованим спортом.

Володимир Омом.