Сьогодні, святкує свій 70-ти річний ювілей, кращий бомбардир в історії футбольної команди станіславського/ івано-франківського «Спартака» / «Прикарпаття» - Микола Пристай. Незалежні медіа Прикарпаття щиро долучаються до численних привітань ювіляру та пропонуємо своїм читачам інтерв'ю із кращим бомбардиром кращої футбольної команди обласного центру східної Галичини.
Микола. Семенович, традиційне запитання, як починався Ваш шлях у футбол?
Та нічого особливого. Як і більшість дітей мого часу, зранку до вечора, у вільний час, у теплу пору, ганяв м’яча. Зимою, оскільки зими були доволі сніжні, футбол замінювали у гру в хокей.
У рідній Студінці, на той час, як у більшості сіл нашого краю, майже у кожній сім'ї було багато дітей, чого не скажеш про сьогодні, коли більшість сіл просто «вимирають».
У порівняні із сьогоденням, на той час, більш цікавіших занять ніж грати із однолітками у футбол, у нас не було.
Мабуть першими такими змаганнями для мене були змагання на приз «Шкіряний м’яч», що проводився щорічно.
Я грав за команду своєї школи. Рахую доволі добре. Оскільки наша команда завжди потрапляли до фінальної частини району.
Що будете грати у лінії нападі, ставши у наступному кращим бомбардиром найкращої футбольної команди східної Галичини, коли зрозуміли?
На той час, я не відвідував спеціалізованої спортивної школи, яка найближча була у Калуші.
Вперше я потрапив до неї, коли вже навчався у калуському хіміко-технологічному технікумі, куди поступив після школи.
Завжди, ще з малку, серед своїх однолітків мав хист, краще за інших відзначатись забитими м’ячами. Мабуть такий талант був у мене закладений ще з малку.
Так в одному з них, на призи «Шкіряний м’яч», наша команда перемогла свого суперника -11:0. У тій грі я відзначився 7-ма забитими м’ячами. З того часу, грав виключно у лінії нападу.
Ще навчаючись у рідній школі, мене вже долучали до матчів за дорослу команду села, якій я приносив користь, відзначаючи забитим м’ячами, здобуваючи з нею перемоги у різноманітних змаганнях.
Була вже тоді думка стати футболістом.
Раніше буваючи в Івано-Франківську із мамою, ми часто відвідували ЦУМ (сучасне приміщення пасажу на Вічовому майдані), де вона мені зазвичай купувала м’яч.
Якщо чесно сказати, що то був м’яч у сучасному розумінні, то це мабуть голослівно сказано.
У той час м’ячі, виключно були доступні резинові. Коштували більше 50 копійок, Для порівняння, в той час доїхали автобусом із Калуша до Івано-Франківська коштувало 20 копійок.
Того купленого м’яча майже вистачало на два або три рази, щоб побігати у футбол із ровесниками. У наступному його чекала якась халепа. Традиційно він чомусь лопав та ставав не придатним для гри у футбол.
Під час однієї такої поїздки до Івано-Франківська, ми проходили біля готелю «Дністер», який знаходився поряд із ЦУМом.
То мабуть був 1969 рік. Тоді команда «Спартак» успішно грала, здобувши у наступному звання чемпіона УРСР.
Саме в той час, гравці команди обідали у тому ресторані готелю, мабуть перед якоюсь відповідальною грою, а у наступному здійснювали посадку у свій клубний автобус.
Мені зблизька вдалось побачити футболістів, про яких читав у місцевих газетах та чув із розповідей інших.
Цей, приємний для мене, момент мого життя мені закарбувався на все моє життя.
На той час, я навіть й гадки не мав, що мине декілька років, я і так само, як вони будуть частиною тієї славної команди.
Не буду лукавити, якщо скажу, що десь з того саме часу, мав свою мрію - потрапити та грати у тій команді, яка була спортивною візиткою нашого краю.
Як потрапили у так званий дорослий футбол?
Вже навчаючись у Калуші, тренер місцевого «Хіміка» Борис Пазухін, який тренував на той час багаторічного призера Івано-Франківщини, запросив мене у команду.
Можна сказати, що завдяки йому, я почав більш професійно та відповідально займатись футболом.
Ще суттєво вплинуло на те, що у 1972 році, івано-франківський «Спартак» став чемпіоном УРСР та здобув право грати у Першій лізі радянського футболу.
На той час команди майстрів Вищої та Першої ліги мали обов’язково мати команду дублерів.
В Івано-Франківську почали створювати команду дублерів.
Командою дублерів на той час опікувався Мирослав Ступар, колишній гравець команди «Спартак», який у наступному стане знаним українським арбітром ФІФА.
Якось так сталось, що її ряди одночасно поповнив я, Микола Констанкевича та Дмитро Халява, яких він запросив до її лав.
Команда свої домашні матчі проводила, у Калуші, на місцевому стадіоні, який вщент заповнювали вболівальники.
Такої кількості вболівальників, я побачу у майже рідному Калуші, майже через сорок років, коли калуський «Лукор» стане переможцем своєї групи у Другій лізі українського футболу.
Відзначу, що тоді наша команда, до матчів якої долучались також гравці першої команди, які з тих чи інших причин не могли зіграти у її складі наступного дня, виступала врай вдало.
Були такі приємні моменти, що навіть під час чемпіонату дублерів ми тривалий час перебували у трійці кращих команд у турнірній таблиці серед команд, у яких грали майбутні гравці збірної команди СРСР та призери чемпіонату.
Рівень чемпіонату дублерів у Першій союзній лізі був достатньо добротний, у виконанні більшості команд.
Після цього Ви потрапили до основного складу «Спартака», який був однієї із чотирьох українських представників у Першій союзній лізі, з поміж двадцяти команд.
Ні свій перший матч, я зіграю у наступному році.
Десь, ближче до завершення літа 1973 року, мене почали долучати до тренувань на базі команди, яка знаходилась біля теперішнього транспортного кільця у Клубівцях.
Як це не дивно, але вже на той час, команда мала свою спортивну базу, де не тільки проводила свої тренування, але й підготовку фактично до усіх матчів.
Рахую, що та база була набагато кращою, за ту, яку вона у майбутньому матиме у селі Рибне.
У Клубівцях не тільки ті краєвиди надихали, але й все, що там було створене тодішнім керівництвом області та міста для успішного функціонування футбольної команди, яка у 1973 році представляла найменший, за кількістю мешканців, не тільки обласний центр цілого союзу, але й ряду столиць союзних республік, шість представників яких виступали серед команд ліги у тому сезоні.
Мабуть одним недоліком було те, що їжу тоді привозили нам на базу, або команду , клубним автобусом, возили до Тисмениці, у той ресторан, який здається ще є до сьогодні.
До речі, на базу у Рибному, також возили нам їжу. Там , як і у Клубівцях її просто не було змоги готувати.
Також мабуть варто відзначити, що та спортивна база була однієї із кращих серед багатьох команд Першої ліги, і думаю навіть деяких Вищої союзної.
У наступному, вже працюючи тренером, я тільки підтверджував ту думку, щоб без елементарного – своєї тренувальної бази, автобуса тощо, не можливо створити належну та успішну футбольну команду, яка тривалий час буде радувати своїх вболівальників як грою та і результатом.
Ця думка має своє цілковите підтвердження із тієї сумною ситуацією в Івано-Франківську, яка має місце останніми десятиліттями, коли були різні команди, а результату будь-якого позитивного так і не було досягнуто ними.
Про що можна говорити, коли навіть елементарне тренування, на більш менш якісному футбольному полі, провести не могли та не можуть.
Такі сумні реалії маємо сьогодні, коли ми набагато років відстали від більшості успішних команд, втративши навіть те, що були створили свого часу, що реально мали та використовували.
В команді, я дебютував у наступному сезоні, в 1974 році.
Здається зіграв більше десяти матчів. Приємний спогад, що у тому сезоні вдалось відзначився своїм першим забитим м’ячем у складі « Спартака».
Пам’ятаєте той забитий м’яч.
Як не пам’ятаю. Це сталось у матчі у Запоріжжя, проти місцевого «Металурга».
При рахунку 1:2, не на нашу користь, десь за 20-ть хвилин до завершення матчу я вийшов на заміну. Чи не першим дотиком до м’яча, завдяки ідеальному пасу від Степана Рибака, мені вдалось виконати влучний удар, десь із метрів шістнадцяти, який приніс команді позитивний результат у тій грі.
У наступному, Ви ще 56-ть разів досягали аналогічних успіхів засмучуючи воротарів суперників, у підсумку ставши тричі кращим бомбардиром команди за час її виступів у Першій лізі та кращим бомбардиром в її історії
Знаєте ніколи не гнався за тим щоб потрапити у якість там рейтинги.
Усі мої досягнення у різних бомбардирських статистичних даних не могли би бути без тих із ким грав у «Спартаку, тих футболістів, з передач яких забивав м’ячі, які приносили перемоги та радість нашим вболівальникам.
Особливо би хотів відзначити своїх партнерів - Валерія Голубцова, Ігора Диріва, Олександра Мартиненка, Степана Рибака, Богдана Мороза, Володимира Мельниченка, Івана Іванченка, Володимира Мукомелова, Василя Чіха, Ігора Юрченка та багатьох інших.
Також хотів би згадати й інших, з ким не один рік, у складі «Спартака» здобували перемоги та звитяги над командами, що представляли береги від Балтійського моря до Тихого океану.
Це Тараса Белей, Петра Кобичека, Степана Чопея. Богдан Копитчака, Віктора Козін, Василя Кириченко, Юрія Рабочого, Віктора Климюка, Петра Кушлика, Володимира Цимбала, Юрія Ципле та багатьох інших.
На жаль, багатьох вже не має серед нас.
Ще би хотів відзначити, що якщо й ставав кращим бомбардиром, то випереджав своїх партнерів за цим показником по команді - не набагато м’ячів у сезоні.
В наступному сезоні, Ви були рекрутовані до лав Радянської армії.
Саме так. Такі були тоді часи.
Одразу ж потрапив до Львова, де грав за команду Прикарпатського військового округу, яка носила назву СК «Луцьк».
СК «Луцьк» на той час була добротною командою української зони Другої ліги, яка вела боротьбу за найвищі місця.
Її склад складали як колишні гравці, із досвідом виступів у Вищій лізі, так і амбітна молодь, що опинилась у її складі, виключно тому, що була призвана до лав РА та проходили службу у Прикарпатському військовому окрузі.
Слід відзначити, що тоді у складі армійської команди грали такі знані футболісти як брати Дударенки, В Фурсов, О. Швойницький, В.Фігель, С. Юрчишин та інші.
Саме та команда , вперше , в історії Луцька. здобула для міста нагороди чемпіонату УРСР, Тоді саме завдяки переможній серії із 12-ти матчів поспіль, досягла того результату.
Команда СК Луцьк - призер чемпіонату УРСР 1975 р.
Третій справа у нижньому ряді - Микола Пристай.
В тому ж 1975 році, команда навіть мала шанс підвищитись у класі, потрапити у Першу союзну лігу.
Варто відзначити, що у фінальній «пульці», яка проходила у Махачкалі, керівництво команди такого завдання перед командою не ставила, з огляду на те, що у більшості футболістів на той час вже спливав строк перебування у лавах РА, і по завершенню сезону вони однозначно покидали ту команду.
Чи був вибір та запрошення від інших команд, після завершення «служби» у армійській команді?
Дуже мене кликали до львівських «Карпат», також мав запрошенні від «Дніпра», «Торпедо» та ЦСКА із столиці СРСР.
Навіть був відвідав столицю СРСР, пробувши пару днів у ЦСКА, куди мене направило військове керівництво, для допомоги головній команді Радянської армії, яка на той час невдало виступала у Вищій лізі, ведучи боротьбу за збереження прописки у ній.
Це було також у 1975 році.
Не скажу, що планував там грати, мабуть хотів особисто подивитись із цікавістю для себе, як там у команді Вищої союзної ліги.
На той час команду тренував…. легендарний хокейний тренер збірної СРСР - Анатолій Тарасов.
Побувавши тільки на одному його тренуванні, у мене ж одразу ж відпало будь-яке бажання цікавитись тією командою, думаючи лише про те, як би це скоріше повернутись до Луцька.
У наступному, без будь-яких вагань, ще граючи в армійській команді, вирішив повернутись до Івано-Франківська, де мене чекали.
Дуже хотів повернутись у команду «Спартак», у якій я мріяв грати із дитинства, в у якій я загалом здобув ім'я у футболі.
Продовження далі….
Володимир ОМОМ.
