26-річна Анастасія Кравченко разом з семирічним сином Матвієм — вимушені переселенці. До Калуша приїхали 21 квітня з Миколаєва. За її словами, до міста потрапили випадково.
"Треба було кудись виїхати — ми виїхали. Не було такого, що саме сюди, або ще кудись хотіли потрапити. Просто так сталося", — розповіла Анастасія Кравченко "Вікнам".
Те, як живуть люди у Миколаєві, офіційна інформація у повній мірі не відображає: обстріли і руйнування тут стали буденними.
"У місті вже третій місяць немає нормальної води. У нас кожен день обстріли, про які ніхто ніде не говорить. Якщо втрапила ракета у Київ, то про це знає і говорить уся Україна. А якщо у нас позавчора потрапила у п’ятиповерхівку Миколаєва, знесло з п’ятого по третій поверх і загинуло більше десяти людей, то про це мовиться небагато. Загалом резонанс менший, ніж, наприклад, якщо ракета влучила у торговий центр в Кременчуці. Миколаїв знаходиться в прифронтовій зоні, у нас кожен день обстріли. Будильник не потрібно наводити – щодня обстрілюють з п’ятої ранку. Я виїхала, щоб зберегти життя дитині", — ділиться Анастасія.
На той час у під’їзді її будинку з 30-ти квартир залишалися мешканці всього у двох. Виїжджали поспіхом, з мінімумом речей. Була можливість поїхати за кордон, але про таке жінка навіть не думала: твердо вирішила залишитися в Україні.
Наступного дня після приїзду до Калуша, 22 квітня, Анастасія Кравченко зареєструвалася у Калуському центрі надання адміністративних послуг як вимушена переселенка. Жінку з дитиною прихистили калуські волонтери, допомогли з одягом, взуттям тощо — разом і відсвяткували Великдень. Зараз волонтери знайшли квартиру, де Анастасія з сином зможе жити тривалий термін. Там є меблі, а волонтери допомогли необхідною побутовою технікою. Саме зараз сім’я обживається у новому помешканні. А тиждень тому Анастасія на кілька днів провідала бабусю, яка залишається у Миколаєві і не бажає виїжджати, забрала потрібні речі та кота, за яким дуже сумували.
Про свого чоловіка Івана Анастасія розповідає зі сльозами на очах — це болісна і важка для сім’ї тема. Він — морський піхотинець, сам вибрав цю професію і пішов до війська у 2020 року. Про морську піхоту мріяв і готувався до цього, адже туди не просто потрапити: потрібно пройти відбір за фізичними вміннями.
Іван служив у Маріуполі. Зв'язок із ним рідні втратили 10 березня. Згодом стало відомо, що пораненим разом із побратимами із 36-ї бригади зміг добігти на "Азовсталь", де був впродовж місяця. Дружина побачила Івана на відео, коли українські захисники після наказу покидали"Азовсталь".
"Я знаю, де він, у якому місті перебуває. Підтримую зв'язок з дружинами інших полонених захисників України з Маріуполя. Але поки що нам не можливості поспілкуватися з чоловіками безпосередньо. Декілька днів тому звільнили 144-х захисників «Азовсталі», серед яких було декілька і з нашої 36-ої бригади. Це були ті, у кого дуже важкі поранення. Розуміємо, що на обміни впливає лише країна-агресор. Наш уряд каже, що над цим працює. Але вже минув місяць і ми досі не знаємо, у яких вони там умовах. Ми всі очікуємо обміну. Я вважаю, що все що потрібно, — робиться. Дуже повільно, але робиться. Поки вони живі, є надія, що повернуться. Сподіваємося, що наші чоловіки, батьки, сини, всі повернуться додому. Головне, щоб живі. Вони будуть зламані, будуть травми, які треба буде лікувати, але вони будуть живі і будуть зі своїми рідними", — поділилася Анастасія.
Цього року 7-річний Матвій піде у перший клас. Документи планують подавати в одну з калуських шкіл, оскільки у Миколаєві навчання буде тільки онлайн, а у Калуші все ж буде можливість піти до школи. Справжнім святом для молодої жінки стало 2 червня — День народження її сина. Волонтери замовили кафе з кульками, накупили подарунків, зокрема, гіроборд, і влаштували їм сюрприз.
Дружина захисника «Азовсталі» висловлює подяку небайдужим калушанам Івану, Олексію, Юрію, Миколі, які розчулюють її своєю турботою і допомогою до сліз.
"У Калуші все добре, мені дуже подобається. Мені тут так само комфортно, як і вдома, зустріла багато добрих і щирих людей. Почали спілкуватися українською на прохання людей, які нам допомагали. Коли поверталася у Миколаїв, який здебільшого є російськомовним, теж говорила українською і мене там навіть спочатку сприйняли як приїжджу. А у Калуші вже зустрічаю знайомих з Миколаєва. Вірю, що в Україні все буде добре, у те, що ми переможемо. Усі люди, які втекли від війни, зможуть повернутися додому, а наші захисники, врешті-решт, обіймуть своїх рідних", — каже Анастасія.
