Сьогодні, 24 липня, відзначає свій день народження, колишній нападник івано-франківського «Спартака»/»Прикарпаття». кращий бомбардир команди сезону 1979 року – Богдан Мороз.

Незалежні медіа Прикарпаття, напередодні 67-ми річчя Богдана Васильовича, зустрілись із ним, пишуть Незалежниі медіа Прикарпаття.

В ексклюзивному інтерв’ю нашому виданню, Богдан Мороз розповів про івано-франківський «Спартак» кінця 70-х, про івано-франківський «Електрон», єдину футбольну команди міста, що виборювала Кубок УРСР серед колективів фізкультури та про свою кар'єру футболіста.

Народився у Ямниці, у селі під Станіславом, в якому завжди футбол любили та грали. Як і більшість ровесників, вільний час, проводив на Зарінці, неподалік батьківської хати, із м’ячем. Резиновий м'яч, добротний шкіряний був мрією кожного із нас, був невід'ємним атрибутом нашого дитинства.
Ще будучи учнем місцевої школи, мене почали залучати до матчів місцевої команди Ясниці. Одразу почав грати у складі дорослої команди.

Крім середньої школи, Ви ще навчались у спортивній школі?

Яке навчання? Як це не смішно буде виглядати, але жодного дня я не провів у спортивній школі. На той час такої в Ямниці не було. Їздити до обласного центру та навчатись у спеціалізованій школі із футболу не було можливості. Лише ігри на Зарінці були моєю школою у футбол.

Саме із команди рідної Ямниці Ви потрапили у команду майстрів?

Як відомо у ті часи, всім кому виповнювалось вісімнадцять років, мали обов’язково проходити службу у лавах Радянської армії. Я був не винятком. Потрапив до війська, проходив службу у Білоруський військовий округ. Там грав за футбольну команду СКА Мінськ, що на той час брала участь у республіканських змаганнях. Головним завданням тієї команди, на той час, було успішно виступати на всесоюзних турнірах між військовими округами СРСР. Ось так служачи у лавах Радянської армії, ще грав у футбол.

До речі, під час одного такого турніру, у Ташкенті, я познайомився із Тарасом Белеєм, із яким у наступному разом виступали у складі «Спартак». Тарас також «віддавав» свій обов'язок вітчизні, виступаючи за команду Московського військового округу, граючи у складі смоленської «Іскри».
Після завершення служби в армії, Віктор Лукашенко запросив мене до Ровно, у команду «Аванград», яка виступала у Другій лізі. Зігравши декілька матчів, я залишив Ровно та повернувся додому.

Саме в цей час потрапили до складу івано-франківського «Спартака», що на той час був учасником Першої союзної ліги?

Не одразу. Спочатку почав виступати за долинський «Нафтовик» в обласних змаганнях. Також виступав за команду івано-франківського «Електрону», яка на той час успішно виступала у всеукраїнських змаганнях серед колективів фізкультури. На той час, команда, що брала участь у змаганнях КФК, мала право заявити двох футболістів із інших команд. Серед тих двох футболістів був і я.

(Богдан Мороз завжди  був вправним нападником, проти якого,  захисники команди суперника грали не про правилам.)

На той час «Електрон» був найсильнішою футбольною командою області серед колективів фізкультури?

Чому тільки області. В 1976 році команда здобула значних успіхів на республіканській арені, які до того та після, не вдавалось досягти жодній іншій футбольній команді Івано-Франківська та області.

В складі «приладобудівників» на той час виступали колишні футболісти івано-франківського «Спартака» - Мар'ян Гумінілович, Ярослав Павліський, Михайло Гнатишин, Богдан Дерун, Володимир Басараб, Ярослав Чернига, Анатолій Бойко. Тренувавли команду Мирослав Думанський та Роман Мазур.

Спочатку команда у Чернігові, у фінальному турнірі здобула бронзові медалі чемпіонату КФК, зазнавши лише однієї поразки, в останньому матчі фінального турніру, від господарів – «Хіміка», які й вибороли перше місце на чолі із Юхими Школьниковим, Саме ця команда, що наразі носить назву - «Десна», здобула путівку до Другої ліги чемпіонату СРСР у 1977 році.

В наступному, команда стала володарем Кубку України серед КФК, перегравши у фіналі армянський «Титан». Фінал Кубку відбувся в Івано-Франківську, на стадіоні «Спартак», у листопаді. «Електрон» переміг - 2:1.

В тому фінальному матчі мені вдалось відзначити одним забитим м’ячем, При цьому суперник тричі порушував правила у своєму карному майданчику, проти мене. Ми тричі пробивали пенальті. По одному пенальті не реалізували Михайло Гнатишин та Богдан Дерун. Один пенальті, був реалізований тим ж Богданом Деруном.

Після цього сезону ви знову не потрапили до складу «Спартака»?

Так сталось, що вже перебуваючи майже у команді «Спартак», я опинився у Кіровограді.

В команду «Зірка», яка ставила амбітні завдання на сезон, мене запросив Олексій Расторгуєв. У складі команди Кіровограду, у першому сезоні, я провів 40 матчів та відзначився 11 забитими м’ячами. Команда посіла 5 місце, пропустивши вперед себе дві армійські команди Одеси та Києва, а також нікопольський «Колос» та харківський «Металіст», команди, які у наступному здобудуть право грати у першій союзній лізі із івано-франківським «Спартаком».

(3 1977 рік. команда «Зірка» Кіровоград. Третій зліва, верхній ряд – Богдан Мороз.)

У своєму другому сезоні, за «Зірку» я провів пів сезону та повернувся до Івано-Франівська, не зумівши відмовити Мирославу Думанському, який на той час працював у «Спартаку». Перед повернення додому, мене кзапрошували до вищолігового донецького «Шахтаря». Навіть пропозиція добрих умов, запропонована донеччанами, не стали на заваді моєму поверненню додому.

Перший ж сезон у «Спартаку» для Вас видався чи не найкращим в ігровій кар'єрі футболіста? В тому ж сезоні , Ви стали кращим бомбардиром «Спартака», досягнувши другого результату результативності серед гравців, в історії команди,за час її виступів у першій союзній лізі?

Так сталось, що у 70-ті роки, в Івано-Франківську вдалось створити справжню добротну та боєздатну футбольну команду. Команда не один рік виступала у Першій союзній лізі, результат, яким можуть похвалитись ліченні футбольні команди колишнього СРСР.

При цьому не можу не відзначити, що команда не мала таких фінансових можливостей, як деякі команди столиць союзних республік та великих промислових центрів. На той час була вибрана правильна стратегія, основу команди складали місцеві вихованці футболу, які разом із запрошеними футболістами із інших міст, створили саме той івано-франківський «Спартак», що став спортивною візиткою міста у цілому Союзі.

Приміром у 1979 році кольори команди захищали – Микола Пристай, Ігор Дирів, Віктор Климюк, Тарас Белей, Володмир Крайник, Петро Кушлик, Тарас Самудяк, Степан Головінський – вихованці місцевого футболу, які разом із вихованцями інших футбольних шкіл – Богданом Копитчаком, Степаном Крупеєм, Володимиром Мельниченко, Віктором Никитюком, Романом Покорою та іншими, грали та творили історію футбольної команди «Спартак».

А ті забиті 14 м'ячів у тому сезоні, то заслуга всієї команди, яка своєю грою радувала свого вболівальника, палкого та вимогливого, який не дивлячись на певні наші негаразди, завжди заповнював затишний стадіон «Спартак».

У Першій союзній лізі Ви провели 119 матчів, відзначившись 21 забитим м’ячем. Який матч чи забитий м’яч найбільш цінний чи найпам'ятніший?

Зразу так і не можу пригадати. Всі матчі були важливими, прохідних матчів не було. На той час Перша союзна ліга була на достатньо високому рівні. В ній, постійно виступали багато команд із досвідом виступів у Вищій, а деякі команди мали у своїх складах таких футболістів, що би їм позаздрили би команди із Вищої.

(1979 рік. «Спартак» Івано-Франківськ. У другому нижньому ряді, другий справа - Богдан Мороз.)

Окремо би мабуть виділив домашній матч із дніпропетровським «Дніпром», в сезоні 79 року. «Дніпро», яке у минулому сезоні виступало у Вищій лізі, прагнула повернутись до неї, не затримуючись у Першій.

У першій половинні першого тайму, ми програвали з різницею у два м’ячі. Кажучи чесно, два пропущенні м’ячі, були на й моїй совісті. В той час, у керма команди «Дніпро», був Віктор Лукашенко. З лави запасних, він мені викрикав: «Молодець Бодю, Так і на далі продовжуй».

У другому таймі, протягом чотирьох хвилин, мені вдалось двічі вразити ворота «Дніпра», які захищав Михайло Михайлов. В наступному, Микола Констанкевич та Ігор Дирів, ще по разу відзначились, встановивши остаточний результат. 4:2 на користь «Спартака».

Хотів би відзначити, що майже більшість своїх забитих м’ячів мені вдалось забити головою. Здається 5 м'ячів забив із одинадцятиметрової позначки, лише раз не використавши свого шансу.

(В атаці Богдан Мороз (у білій формі) у матчі на рідному «Спартаку».)

У наступному, із Віктром Лукашенком, дороги ваші знову зійшлись в Івано-Франківську?

Вважаю, одним із недоліків тодішньої команди Івано-Франківська, була часта зміна головного тренера. Так у сезоні 1979 року, їх було аж три. Хоч завдання на сезон команда виконувала (найголовніше - це збереження місця у Першій лізі), але на її розвиток та стабільність - це впливало негативно.

В сезоні 1981 році, коли «Спартак» змінив назву на «Прикарпаття», команда невдало почала сезон, опинившись у небезпечній зоні. На порятунок, до Івано-Франківська закликали Віктора Лукашенка. Керівництво сподівалось, що Віктор Аврамович, який із «Дніпром» повернувся до Вищої ліги минулого сезону, а з івано-Франківським «Спартаком», в 1972 році, здобув перемогу у чемпіонаті УРСР та путівку до Першої союзної ліги, зможе врятувати ситуацію.

З його приходом, в команді почали з'являтись нові футболісти, яких він запрошував. В деякі мірі, я все менше почав потрапляти у стартовий склад команди.

Мабуть на це також вплинула ситуація, що у команди були певні порадники, які у негараздах виступів команди звинувачували деяких футболістів, в тому числі мене. В той час, коли здавалось, команда почала набирати хід та «вилазити» із підвалин турнірної таблиці, я змушений був залишити команду.

Нажаль, команді не вдалось у тому році зберегти місце у Першій лізі. Після цього, команда вже ніколи в ній не грала, хоча Віктор Лукашенко, заявляв, якщо ми її за залишимо (прим. Першу лігу), то одразу ж повернемось до неї. Невдача у тому сезоні, я вважаю, на декілька років зупинила належний розвиток футбольного господарства в Івано-Франківську. Як наслідок, декілька років поспіль, команда не змогла досягнути хоч якихось помітних результатів у Другій лізі, аж до 1987року.

По завершенню виступів за головну футбольну команду Івано-Франківська, чим зайнялись?

Почав трудову діяльність на Арматурному заводі, де й пропрацював до самої пенсії. На той час у місті було багато виробничих підприємств, які утримували футбольні команди. Не виключенням був й Арматурний завод, який представляла команда «Металіст», яка брала участь в обласних змаганнях. Працюючи на заводі, на запрошення Богдана Копитчака, який був її тренером, грав за неї, виборовши навіть у її складі один із комплектів нагород обласного чемпіонату.

Вийшовши на пенсію, мене спіткала хвороба, одна із рідкісних. Ратуючи моє життя, лікарями було прийнято рішення, про ампутацію моєї правої ноги.

Наразі можна сказати, що на той час вони прийняли правильне рішення. Я продовжую жити, хоча й без однієї ноги.

(Богдан Мороз залишається вірним футболу, не дивлячись на всі життєві негаразди. Сьогодні він його палкий вболівальник.)

За перипетіями сьогодення слідкую завдяки телебаченню. Маю можливість спостерігати за усіма футбольними перипетіями футбольного життя України, Європи та Світу.

Інколи відвідую матчі двох команд ямщицького «Вихору», що грають в обласних та районних змаганнях. Правда, одна команда «Вихора» припинила участь в обласних змаганнях.

Дуже прикро, що в Івано-Франківську футбол залишається десь на задвірках на футбольній мапі України. Сумно, що за останні роки, так і не вдалось створити боєздатний та й добротний футбольний клуб, який би хоч наблизився до тих здобутків колишнього «Спартака».
Місто Івано-Франківськ, що має велику футбольною історією, однозначно має бути представлене серед кращих футбольних команд України та радувати своїм прихильників, як це було у 70-х роках та на початку незалежності України.

Щиро вірю та сподіваюсь, що таке колись та відбудеться.

(Богдан Мороз у колі своєї сім'ї.)

Незалежні медіа Прикарпаття приєднюються до численних привітань, із нагоди 67-ми річчя Богдана Васильовича, щиро бажають йому міцного здоров'я, Божого благословення та здійснення усіх мрій та побажань у житті.

Володимир Омом