Про «Прикарпаття» 80-х, про сезон 1987 року, про навчання у київському спорт інтернаті та інше, в інтерв'ю Олега Руденського Незалежним медіа Прикарпаття.
Мабуть традиційне питання, як захопились футболом.
Ще з малку, коли не навчався ще у школі, з однолітками ганяв м’яча на Галицькій, де проживала моя сім'я. В ті часи м’яч був основним знаряддям розваг у багатьох моїх ровесників.
Здається у другому класі, самостійно потрапив на стадіон «Спартак», де й почав займатись у групі Степана Балана, колишнього гравця «Спартака». Він на той час тренував юних футболістів 1963 року народження. Не дивлячись, що я був 1966 року, він мене взяв у свою групу.
Вже пізніше, моїм тренером став Річард Гуцуляк, який вів групу мого року народження.
Не можу не відзначити, що також до мого становлення, як футболіста, долучились Валерій Голубцов, Віктор Козін та Юрій Шайкін, Двоє останніх залучали мене до навчання у групі1965 року народження, яка на той час була одна із найкращих не тільки у тій спортивній школі, але й в республіці.
Директором школи на той час був Мирослав Думанський.
Саме так. Фактично він її створив із статусом спеціалізованої та олімпійського резерву. Таких шкіл на той час було не багато в Українській РСР.
Крім цього не можливо не відзначити, що певну роль відіграло участь івано-франківського «Спартак» у чемпіонаті СРСР серед команд Першої ліги.
Як зараз пам’ятаю, під час матчів стадіон завжди був заповнений вболівальниками. Під час матчів панувала неймовірна атмосфера – атмосфера футболу.
Крім цього, щоб подавати м’ячі юним футболістам школи, під час домашніх матчів, потрібно було це заслужити.
Не можу також не відзначити й того факту, що на той час проводився наймасовіший футбольний турнір «Шкіряний м’яч», спочатку в турнірі брали участь команди жеків міста, в наступному переможці визначали кращого в області, республіці та Союзі.
Одного року, наша команда ЖЕКу № 1, стала переможцем у Івано-Франківську. У наступному в області та посіла друге місце на республіканському етапі. Нажаль, нашу команду до союзного фіналу, не допустили по бюрократичним причинам. Переможцем стала команда Вишгорода, яку ми впевнено були здолали на фінальному турнірі республіканського етапу.
Хто ще з вами займався у групі Річарда Гуцуляка.
Це Микола Юрченко. Також не можу не згадати свого товариша Олега Базилевича, Павла Кухнія, Олега Данилюка та Юрій Папич. Рахую, що на той час Олег Базилевич був одним із найкращих серед нас. Нажаль, він загинув у Афганістані. Це справжня трагедія. У нього обоє батьків були глухонімі. Він неймовірно любив футбол, в якому йому так і не вдалось досягти заслужених вершин.
Не можу не відзначити й команди 1965 року народження. Тоді на її базі був створений спецклас у СШ – 17. Навчаючись у СШ-13 у другу зміну, я починав день на спортивному майданчику 17-ої школи, о восьмій ранку. В наступному відвідував тренування у групі Р. Гуцуляка та навчання у своїй школі.
Завершував свій день знову тренуванням.
А як потрапили на навчання у київський спортінтернт.
Під час одного із тренувань на «Спартаку», у «короці», до мене підійшов тренер республіканського інтернату Вадим Щанов, батько якого із станіславським «Спартаком» став чемпіоном УРСР в 1955р., а також з командою здобув статус команди майстрів, що дозволяло грати у чемпіонаті та розіграші Кубку СРСР. Він фактично мене й запросив, хоча батьки були тривалий час проти.
Враження від навчання у Києві.
На той час це був рівень. У республіканському спортінтернаті збирали кращих юних спортсменів не тільки з нашої республіки, але й інших колишнього СРСР. Фактично всі команди були базовими командами юнацьких та молодіжних збірних УРСР.
Потрапив до групи, яку вели Віталій Хмельницький та Володимир Качанов. Товаришував з Павлом Яковенко, Вадимом Каратаєвим, Миколою Литвиновим, Олександром Гущиним., Рафіком Пагасяном, Станіславом Вільчинським та багатьма іншими.
До речі, Ярослав Вільчинський перший хто потрапив на навчання до Києва із Івано-Франківська, на навчання у спортінтернат. Він був першим номером різних збірних серед 1964 року народження. Вважаю, що він мав велике майбутнє у футболі, але проблеми із зором не дали йому цього досягти. Зате, він здобув неймовірних здобутків у науці. На сьогодні є доктором фізико-математичних наук, членом Європейського фізичного товариства.
Згадуючи той час, можу сказати, що навчання в інтернаті залишило лише приємні спогади.
В 1983 році ви повертаєтесь до Івано-Франківська.
Саме так. Дуже хотів додому. Як кажуть всюди добре, але дома найкраще. В команду мене запросив Віктор Лукашенко. Було це в 1983 році. В 17 років дебютував у команді майстрів.
Тоді фактично отримав свою першу заробітну плату, як футболіст. Вона у «Прикарпатті» становила 140 карбованців, Всі кошти віддав матері, яка на той момент навіть заплакала, радіючи за мене. Мама на той час працювала на швейно-галантерейній фабриці та отримувала 70 карбованців у місяць, Батько отримував заробітну плату в розмірі 120 карбованців.
Що на той час представляло собою «Прикарпаття».
На жаль, так сталось, що тоді команда переживала не кращі свої часи. Фактично не боролась за якісь високі місця навіть у Другій лізі. Причин такому можна назвати багато. Найголовніша, як на мене, це втрата інтересу до неї з боку місцевої влади. Навіть ходили чутки, що команду мали розформувати. Був навіть такий етап в її історії, що ледь із Другої ліги не вилетіли, але зберегли місце.
Також можливо на її результати вплинуло те, що в команду масово почали звозити футболістів з інших регіонів. З команди масово відраховувались місцеві вихованці, що роками приносили славу їй. Про що можна казати, коли кращий бомбардир в її історії Микола Пристай, був відрахований далеко не за спортивним критерієм.
Не можу сказати, що в Івано-Франківськ загалом привозили поганих виконавці. Саме в цей час в команді з'явився Ярослав Ватаманюк, Андрій Чикало, Зенон Угрин. Скоріше, була більшість гравців, для яких команда була байдужа, для них це був проміжний етап у їх кар'єрі.
Навіть тоді були успішні та провальні матчі. Чесно скажу, після гри важко було перерватись додому. Зустрічав вболівальників, які справедливо висловлювали свою думку по грі. Чесно, було соромно пройтись по вулиці.
Але настав сезон 1987 року.
Рахую, що саме тоді була створена найкраща футбольна команда в останні 35- ть років.
На той час вдалось повернути кращих своїх вихованців, серед яких - Ярослав Думанський та Ігор Юрченко. Одні з кращих свої сезонів тоді зіграли Андрій Чикало, Ярослав Ватаманюк, Петро Мельник, Сергій Турянський, Микола Юрченко, Богдан Дебенко. Тоді у нас була справжня – «dream тeaм» - «команда мрія».
Команда демонструвала неймовірну гру. Чого вартує домашній матч із сімферопольською «Таврією», перемога над якою нас вивела на перше місце після першого кола. Про що можна говорити, коли на стадіоні збиралась така кількість вболівальників, що не було вільних місць, і більшість вболівальників розміщувались просто на деревах.
До сьогодні вважаю, що нам тоді було під силу здобути звання чемпіона республіки та путівку до Першої ліги. Але на той час у місті не було належного стадіону, який би відповідав вимогам союзної Першої ліги. «Кристал» лише почали реконструювати, реконструкція якого й не завершена в 2020 році.
Наступний сезон став останнім у «Прикарпатті».
Саме так. команду зразка 1987 року не вдалось зберегти. Більшість гравців покинули її, з тих чи інших причин. Не винятком став і я. Через конфлікт із Борисом Стрельцовим я її теж залишив.
В наступному, коли команду очолив Віктор Козін, він неодноразово мене запрошував.
Але на той час, вже почали дошкуляти травми, які не давали змогу повернутись грати на високому рівні. І від пропозиції, я відмовлявся.
Але продовжили грати у Жидачеві.
На запрошення Євгена Камінського грав за команду за команду Жидачева. Разом своїм другом, її капітаном Вікторм Климюком, долучився до перемог у Кубку «Робітничої газети» та газети «Роботніческоє дело».
Пізніше, на запрошення Віктора Климюка, який очолив «Бескид-ТІМ», пограв за команду Надвірної. З командою у якій грав Роман Григорчук, стали призерами чемпіонату області.
До речі, з Романом товаришуємо й на далі. Вже на ветеранському рівні з ним грали разом в одній команді ветеранів коломийського футболу, яка в Одесі стала третьою у чемпіонаті України.
Час від часу він надає певну допомогу нашим ветеранам, не дивлячись, що перебуває далеко за межами України. Приємно, що своєю наполегливістю та фанатизмом у футболі, він досяг значних успіхів, як тренер в Україні, Латвії, Азербайджані, Казахстані та Білорусії.
Якщо не помиляюсь, завершували грати у івано-франківському «Тепловику».
Завершив грати в 36 років, коли на запрошення керівника «Івано-Франківськоготеплокомуненерго» Богдана Чухнія, допоміг його «Тепловику», вперше та в останнє вибороти звання чемпіона Івано-Франківської області.
Чим займаєтесь на разі.
Якщо можна сказати – у ветерансьому футболі. Стараюсь підтримувати форму, продовжуємо ще грати (із посмішкою).
Свого часу з ветеранською командою Івано-Франківська виборювали звання чемпіона України та ставали фіналістом розіграшу Кубку України серед ветеранів. На той час, Ігор Дирів зумів зібрати боєздатний ветеранський колектив, який заявив про себе не тільки в Україні, але в Європі, на низці ветеранських турнірів.
Наразі позиції трішки здані у ветеранському футболі, але сподіваюсь, що з часом повернемо його на рівень.
Також працював у дитячо-юнацькому клубі «Юніор». Разом із Володимиром Чуйком створювали той клуб, який був організатором одного із наймасштабнішого зимового дитячого футбольного турніру «Прикарпатське різдво». Нажаль, всесвітня пандемія Covid-19 внесла свої корективи, і цього року він проведений не був, вперше за останні дев'ять років.
Незалежні медіа Прикарпаття приєднуються до численних привітань з нагоди 55-ти, яке Олег Опанасович святкує сьогодні, бажаючи ювіляру міцного здоров'я, успіхів у житті та нових здобутків у ветеранському футболі.
Володимир Омом
