СьогоднІ. 2 листопада, виповнюється 55-ть років, з дня, коли івано-франківським «Спартаком» було здобуто звання чемпіона Української РСР з футболу 1969 року.
В сезоні 1968 року, івано-франківському «Спартаку» лише одного очка забракло щоб потрапити до фінальної вісімки команд, що не тільки розіграли медалі чемпіонату УРСР, але й боролись за чотири путівки у другу групу класу «А».
Залікових пунктів не вистачило здобути у матчах із аутсайдерами української 1 зони класу «Б», у домашніх матчах із кам'янець-подільським «Поділлям» та мукачівськими «Карпатами», а також у виїзному матчі у нововолинським «Шахтарем». «Спартак» сенсаційно ці матчі завершував у нічию.
При цьому дві перші команди змогли, в особистих зустрічах із івано-франківцями, здобути три очки із чотирьох можливих, пишуть "Незалежні медіа Прикарпаття".
Ця не стабільність, в кінцевому результаті залишила команду на п’ятій сходинці турнірної таблиці у зональному турнірі І-ої української зони класу «Б».
Звертає на себе також увагу той факт, що сезон 1968 року , на власному полі «Спартак» грав успішно. У 21 домашньому матчі не зазнавши жодної поразки , забивши у ворота суперників 40 м'ячів, пропустивши лише 6.
Всі без виключення, вболівальником та керівництво очікували із оптимізмом, що новий сезон для команди буде успішним.
На початку березня команда вирушила на збір до Хуста, під час якого прийняла участь у розіграші Кубку «Пролісок», що традиційно проводився Федерацією футболу УРСР на Закарпатті.
Саме під час перебування команди на Закарпатті, відбулось звільнення головного тренера команди Мирослава Думанського, який стояв біля її керма з 1965 року. Що саме сталось на сьогодні достеменно не відомо. Але після того, як в розташування команди приїхав керівник облспорткомітету Віктор Геря, обов'язки виконувача головного тренера було покладено на начальника команди - Віталія Токарєва.
В той ж саме момент, команда здобула право зіграти у фіналу Кубку «Пролісок», але змушена була повернутись до Івано-Франківська, оскільки … вийшов термін перебування команди на Закарпатті.
Старт команди у чемпіонаті вийшов дещо змазаним.
В першому турі, на власному полі, не без проблем було обіграно «Поділля» із Кам'янця-Подільского (2:1). В наступних чотирьох турах, які команда згідно календаря провела на виїзді, було здобуто три очки ( 3 нічиї та 1 поразка). Після п'яти зіграних турів команда опинилась на 14 сходинці турнірної таблиці ( в І-й українській зоні класу «Б» грало 21 команда).
«У стартових матчах, наша команда нічим не поступалась своїм суперникам. Недобір очок, скоріше можна назвати спортивним невезінням. Як то кажуть все стало на свої місця в наступних матчах», - згадую воротар тієї команди Мирослав Ступар.
І справді, команда не тільки почала «кувати» звитяги, але й стрімко підніматись до вершини турнірної таблиці.
«На початку червня команді було представленого головного тренера команди - тридцяти трьох річного Вадима Кириченка, який до цього успішно працював із командами Середньої Азії («Заравшан» Навої та «Алга» Фрунзе). Він був не тільки сильним за характером мотиватором, але й вимогливим щодо дотримання дисципліни як під час гри, так і у побуті. Це фактично стало однією із складових наших наступних успіхів в тому чемпіонаті 1969 року», - продовжив свої спогади Мирослав Ступар.
Не можливо не відзначити, в наступному, команда видала унікальну серію із тридцяти двох матчі без поразок, що дозволило «Спартаку» за декілька турів до завершення календарних матчів у своїй групі, достроково здобути одну із трьох путівок у фінальну стадію, в якій шість кращих команд із двох груп класу «Б», мали визначити чемпіона Української РСР та володарів трьох путівок у клас «А».
(Програма матчу 15 туру в Жовтих Водах, в якому зустрічались місцевий «Авангард» та івано-франківський «Спартак». Гра завершилась у нічию (1:1). Івано-франківці після звітної гри очолили турнірну таблицю, на чолі якої й завершили для себе першу частину чемпіонату 1969р.)
Не можливо не відзначити, що на той час Івано-Франківськ переживав справжній футбольний бум.
Місцевий стадіон «Спартак», на той час міг розмістити 11 тисяч вболівальників, фактично заповнювався повністю. На касах стадіону, перед матчем можна було побачити оголошення - «вільних місць нема». Керівництво обласного товариства «Спартак», що опікувалось командою, змушена була якось задовольняти потребу вимогливого вболівальника.
Так вперше в Івано-Франківську, на футбольні матчі, з'явились вхідні квитки, без зазначення сектору та місця. Його вартість сягала 70 копійок, в той саме момент, коли звичайний квиток, який гарантував місце, вартував 1 карбованець. Навіть запровадження вхідного квитка не змогло задовольнити потребу для всіх вболівальників в їх бажанні відвідати матч за участі своєї команди.
Вже на той час йшли розмови про те, що потрібно, шляхом реконструкції стадіону, збільшити його до 20 тисяч глядачів. Як писали місцеві газети роботи мали би початись наступного року.
Також в 1969 році, на стадіоні «Спартак» було встановлено чотири 42 метрові світлові вежі, із 56 прожекторами на кожній, які запрацювали в кінці липня. Їх встановлення дозволило проводити матчі в період настання темряви.
(Спартак Івано-Франківськ 1969. Верхній ряд – головний тренер В. Кириченко, начальник команди – В. Токарєв, капітан команди – М. Григорук, В. Голубцов, С. Рибак, С. Чопей, С. Балан, З. Гнатик, Ю. Іванов, Б. Горичок, адміністратор – Б. Ламбург; нижній ряд – лікар – Т. Дейдей, М. Гнатишин, В. Курков, М. Ступар, О. Мартиненко, І. Краснецький, В. Хащевський, Б. Копитчак, О. Лазуркевич. Цікавим є те, що позаду команди автобус ЛАЗ (модель ЛАЗ-697М «Турист»), що в тому сезоні став клубним автобусом (вперше в історії команди) , який в наступному «служив» команді аж до середини 80-х. Світлина зроблена у Богородчанах, напередодні старту фінальних змагань сезону 1969р., де команда проводила свої завершальні збори напередодні історичної події в іі історії.)
Саме належна робота із покращенням місцевого стадіону стало вагомим аргументом того, що фінальні змагання шести кращих команд класу «Б», було вирішено провести в Івано-Франківську, з 25 жовтня по 2 листопада.
Учасниками фінальних змагань стали три перші команди І-ої зони - «Спартак» Івано-Франківськ, «Прометей» Дніпродзержинськ, «Карпати» Мукачево та три команди ІІ-ої зони – «Спартак» Суми, «Шахтар» Горлівка, «Шахтар» Свердловськ.
В першому своєму матчі івано-франківці зіграли «суху» нічию із свердловським «Шахтарем». В наступних матчах команда здобула три перемоги ( «Прометей» - 2:1, «Шахтар» Гролівка – 2:0 та «Карпати» - 2:1). Перемоги в цих матчах гарантували команді підвищення у класі з наступного сезону.
Волею календаря фінального турніру, доля золотих нагород мала вирішитись в останньому матчі, в якому зустрічались два «Спартака» - із Івано-Франківська та Сум. За турнірним розкладом до гри. івано-франківців у цьому матчів влаштовувала нічия, оскільки вони випереджали сумчан на одне залікове очко.
«Це було справжнє футбольне свято. Після матчу всі глядачі влаштували факельне шоу, підпаливши газети, що створило неймовірну атмосферу на стадіоні. Це закарбувалось на все життя. Також приємно згадати, що безпосередньо долучився до тієї перемоги. Я зміг забити два м’ячі ( 5 та 63 хвилини) у тому вирішальному матчі із сумчанами. А третій був забитий Валерієм Голубцовим , якому я віддав результативну передачу ( на 78 хвилині, при рахунку 2-1», - згадував у наступному Степан Рибак.
Івано-франківці перемогли з рахунком - 3:1 та вдруге, у свій історії здобули звання чемпіона Української РСР з футболу.
По завершенню матчу команді відповідальним секретарем Федерації футболу УРСР Б. Шмигельським було вручено Кубок чемпіона республіки капітану команди Мирославу Григоруку.
«Команда на той час в нас зібралась дійсно чемпіонська. З двадцяти двох гравців команди, сімнадцять були місцевими вихованцями. Не можу не відзначити також Вадима Кириченка. Саме він запросив в команду Степана Чопея (примітка - за три місця в команді 12 разів відзначався забитими м’ячами, ставши у підсумку кращим бомбардиром команди), Богдана Копитчака, Володимира Кочержука із Надвірної та Михайла Гнатишина із Калуша, які в наступному приносили яскраві перемоги нашому футболу». – згадував у своїх спогадах про сезон 1969 року Степан Рибак.
Пізніше всім гравцям та керівництву команди було вручено медалі чемпіона Української РСР 1969 року, а керівництвом області та міста - годинник «Ракета» та по 200 радянських карбованців премії.
Прокро, що про цю вікопомну звитягу, яку здобула футбольна команда східної Галичини 55-ть років тому. в цей денть ніхто й не згадує на теренах обласного центру, в якому футбол зник. Як роса на сонці, а замість нього вболівальнику пропонують сумнівні за своэю репутацією команди, як ГО МФК братів Марцінківих та ту, що поцупила назву та історію в інших.
Володимир ОМОМ
