Саме так подякувала усім, українська письмениця, авторка Рідіондиктанту української єдності. на своій сторінці у Фейсбуці - Оксана Заблужко.

 

Аналітику нам підженуть уже на тому тижні, але навіть суто на око, з усіма тими шестизначними цифрами зареєстрованих по різних платформах, можна сказати – бігме-Боже, воно було того варте! (Коли ми на 11-му році війни збираємось до гурту й сідаємо писати диктант, це більше, ніж наша неубієнність тих 11 років, це – наша неубієнність за всі геноциди модерного періоду одразу: дивом зацілілий культ освіти, на якому тримається буржуазна нація).

 

Не дивно, що, як пишуть спостерігачі, ще вчора зраночку на всі платформи радіодиктанту сипонула навала злобних рашаботів (не здивуюсь, якщо там і собі спробують щось таке скопіпастити, але це якраз та автентична, “низова” культура, якої не зімітуєш, не намалюєш “зверху” гебістськими пісьмамі в ЮНЕСКО на захист Пушкіна від варварів-українців, – та, котра от власне куль-ти-ву-єть-ся, як поля, сади і парки, – століттями, поколіннями любовно вкладених трудів, а де ж злодієві такого вкрасти?..), – ну і, нотабене, європейці (бачила в мережі дописи від німців і поляків) починають розмірковувати, що не вадило б і в себе подібний флешмоб-диктант запровадити, а то рівень грамотности в рідній мові стрімко падає, причому найстрімкіше, що характерно, – якраз у найагресивніших фашиків, от же парадокс (з якого боку не заходь, а не виходить фашистам “нарісовать культурку”!)…

 

Для пам’яті – три кадри-секунди з тих 20 хвилин, що їх, напевно, вже всі бачили (вийняла з коментів) – і за які уклінна дяка 44-й окремій артилерійській бригаді ім. гетьмана Данила Апостола, що писала свій радіодиктант в Суджі, та Укрзалізниці, яка теж, виявляється, транслювала диктант об 11.00.

 

До речі, зверніть увагу, під якою цитатою вмостилися в приміщенні суджанської школи наші славні козаченьки-троляки! – можна ціле окреме есе про це фото написати, стільки там сенсів убгалося: адже цитатка належить теж козацькому (і навіть, за переказом, гетьманському!) нащадкові, “апропрійованому” в русліт не так щоб із вільного вибору – Костянтину Паустовському з Сагайдачних, який у мемуарах висловився про свій власний “родной язык” куди конкретніше: “В семье много пели, играли на рояле, спорили, благоговейно любили театр… Мои родные со стороны отца говорили только по-украински. С детства я любил певучий, гибкий, легкий, бесконечно богатый образами и интонациями украинский язык и горжусь, что достаточно прилично владею им до сих пор” (с).

 

Тож на цьому фото маємо “2 в 1-му”: і символічну реапропріацію історично українських земель, і не менш символічну “реукраїнізацію” не найгіршого, в принципі, “малороса” (так він сам, гімназистом, представивсь Миколі ІІ, коли той під час візиту до Києва звернув увагу на хлопчика в шерензі й спитав прізвище), якого ми не від хорошого життя мусили відступити зажерливим сусідам (не забуваймо, що його однокашник по гімназії Микола Зеров вибрав писати українською – і скінчив у Сандармоху з кулею в голові, а не в Москві в домі на Котєльніческой набєрєжной, з перекладами на кільканадцять мов, подорожами по Європі й лекціями в Сорбонні, – і подякуймо 44-й і загалом ЗСУ за те, що нікому з нас, прикритих захистом українського війська, більше не грозить за рідну мову куля в голову, і навіть у Сорбонну вже й з лекціями про українську літературу запрошують…)

 

А взагалі, можна погортати за хештеґом #радіодиктант2024 – і помилуватись на себе як спільноту хоч 20 хвилин на рік: якими ж неймовірно прекрасними ми вміємо бувати!

 

Попишаймось трошки собою. Це конче потрібний для здорового суспільного життя вітамін – а нам так рідко його перепадає, і так його нам, тільки-но десь просочиться, захланно тлумлять, що непогано б його навчитися трошки консервувати, для довшого вжитку…