В Івано-Франківську відбувся мирний пікет за демобілізацію військових після 18 місяців служби.
В акції взяли участь 13 дружин, дітей та рідних військовослужбовців, які від початку повномасштабного вторгнення боронять країну на фронті, повідомив кореспондент Суспільного з місця події.
Рідні воїнів з плакатами пройшлися від будівлі обласної військової адміністрації, через Алею слави до Вічевого майдану, звідти — до ратуші й назад до будівлі ОВА. Вони скандували гасла: "Час міняти перших", "Три роки на фронті — це вирок", "Вимагаємо термінів служби", "Військові теж втомлюються".
У співорганізаторки акції Лесі Гошовської на війні — чоловік і брати. Жінка говорить, що відвідує пікети, аби влада почула сім'ї військових і ухвалила закон про демобілізацію.
"Дуже довго не міняють людей, вони — втомлені. Нам обіцяли, що буде демобілізація, що над цим працюють, але цього не зробили. Це — негарно з боку влади: вони обіцяють, але нічого не роблять. Але маємо надію, що вони нарешті прокинуться, що їхня совість пробудиться, і вони нарешті ухвалять закон", — каже Леся Гошовська.
Чоловік Ярослави Пінчук повернувся з-за кордону на початку великої війни, щоб стати на захист країни. Зараз він — у лавах 102 окремої бригади територіальної оборони ЗСУ.
"Я — за нього й за всіх військових приходжу на ці пікети, тому що вважаю, що терміни служби обов'язкові для того, щоб у наших захисників не падав бойовий дух, мотивація. Вони — виснажені, втомлені і їм потрібен відпочинок та демобілізація. На одних плечах війну не виграти", — говорить Ярослава Пінчук.
Чоловік Світлани Лазоришин від початку травня 2022 року боронить країну у лавах 1 прикордонного загону. Зі слів жінки, він брав участь, зокрема, у боях за Харківщину, має контузію.
"Вони ж у спеку, в холод стоять за нас, не здаються. Ми маємо твердо і чітко стояти за них. Мають бути чіткі терміни служби, тому що виснажений воїн — це програна війна. Військові кажуть: "Ми втомлені. Ми готові воювати, але нам потрібен відпочинок", — розповідає Світлана Лазоришин.
Учасниця пікету Мирослава Яворська каже, що вона — у відчаї через байдужість місцевої влади до акцій за чіткі терміни служби.
"Три роки ми б'ємося, і на нас ніхто не звертає увагу. Ми їм нецікаві, ми — мурашки для них, наші чоловіки та діти теж мурашки для них. Уб'ють, і на Алеї слави поставлять банер. І боляче нам є, а більше нікому", — каже Мирослава Яворська.
Вона також додає, що за весь час проведення пікету біля будівлі ОВА ніхто з представників влади не поцікавився в учасниць, чи не потрібна їм допомога:
"За пів року хоч би один хтось вийшов до нас — ніхто. Спитався: "Жінки, що ви тут робите? Може, вам якось допомогти?" Вони тільки піаряться: скільки вони відвантажили й чого".
