Кошеня Карлсон живе на даху роти вогневої підтримки. Його прихистили бійці 102 окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ з Івано-Франківщини.

Історію порятунку тварини розповів на Facebook-сторінці бригади військовослужбовець роти вогневої підтримки 79 окремого батальйону, капітан Роман Михайлюк зі села Довпотів Калуського району.

"Карлсону лише кілька місяців, але він, як і мільйони українців та їхніх улюбленців, — жертва цієї підлої російської війни. Війна позбавила його дому, родини, котячого дитинства з турботливою мамою-кішкою, яка б ним опікувалася й оберігала, облизувала та годувала", — йдеться у дописі.

Зі слів Романа Михайлюка, напівмертве кошеня знайшов у розбитій хаті та приніс на командно-спостережний пункт роти головний сержант роти вогневої підтримки з позивним Романич. У бійців на той час була кішка, яка народила чотирьох кошенят. Карлсона долучили до нової "родини" і "поставили на забезпечення".

"Ще коли Карлсон оклигував в колі нової "родини", в його поведінці було помітно велику відмінність від решти безпечних та грайливих кошенят — він дуже боявся й уникав людей, майже не брав участі у спільних котячих забавах. Було очевидно, що він пережив глибокий стрес, був на грані життя і смерті й тільки інстинкт виживання тримав його в колі людей", — розповідає Роман Михайлюк.

Як тільки Карлсон відновився, він зник. Бійці подумали, що кошеня втекло від них. Але одного літнього ранку старший сержант з позивним Білий вийшов надвір, щоб погодувати чотирьох котів та вівчарку Монку.

"Щойно надворі зашаруділа плівка на сосисці, як вся наша зграя була тут. Біля ніг сержанта Білого стояв гучний "гавко-мявкіт", а після того, як сосиска була по-братерськи розділена згідно з ваговими категоріями, настала повна тиша. І тут нізвідки в повній тиші почулося тихе, невпевнене "м’яв", — пише Роман Михайлюк.

Білий оглянувся навколо, шукаючи, "хто сказав "м’яв". Десь "з неба" знову почулося невпевнене "м’яв". Боєць глянув угору і побачив на краю даху будинку Карлсона.

Білий пішов до хати, взяв ще одну сосиску і почав кликати Карлсона. Але кошеня стояло на краю даху і зрідка тихо м'явкало.

Коли інші бійці почули, що Карлсон повернувся, вийшли з хати, щоб на нього подивитися, і теж почали кликати кошеня. Але Карлсон "дивися на них розгубленими очима" і залишався стояти на даху.

З того часу минуло кілька місяців. Сержант на позивний Білий щодня зранку виходить годувати свій "звіринець" і поглядає на дах будинку, чи прийде Карлсон на обід.

"Але навіть якщо знайомої неповторної мордочки на краю даху немає, він кидає йому його долю сосиски й вірить, що колись Карлсон спуститься з даху, підійде до нього і звично по-котячому потреться об ногу", — завершує свою розповідь Роман Михайлюк.